Бізнесвумен Молчанова: Я із двома дітьми опинилася у зайнятій бандитами квартирі.

30.07.2019

В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" засновниця компанії Stolitsa Group Влада Молчанова розповіла, як поєднує роботу та особисті інтереси, що відбувається на ринку житлового будівництва в Києві, про взаємини між бізнесом і владою, а також про свою участь у політичному житті столиці.

Влада Молчанова за фахом біофізик, за покликанням – архітектор, а в реальному житті – мама п'ятьох дітей і бізнесвумен. 15 років тому вона заснувала й очолила Stolitsa Group, яка сьогодні є однією з найбільших будівельних компаній. Холдинг реалізував низку проектів у житловому будівництві (наприклад, комплекси "Ліпінка", "Відпочинок", "Квартет"), будує торгово-розважальні комплекси і розвиває мережу супермаркетів.

В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" напередодні 8 Березня Молчанова розповіла, чи легко жінці в Україні займатися бізнесом, що думає про сучасну забудову Києва, яким бачить майбутнє міста, чому вирішила брати участь у політичному житті столиці, поділилася секретами успіху та щастя.

– Ви прийшли у бізнес на початку 2000-х, коли всім було нелегко. Із чого почалася ваша історія?

“Хай яким дивним це здається, але я в бізнесі не за власним бажанням, а від безвиході. До того моменту нашу сім'ю забезпечував чоловік, який займався власною справою і брав участь у проекті разом із німецькою компанією. Справи начебто йшли успішно. Ми навіть переїхали в нову квартиру в центрі Києва.

Але потім виникли проблеми: успішний бізнес вирішили "віджати", а чоловік мав переховуватися, інакше його просто вбили б. Я із двома дітьми опинилася в зайнятій бандитами квартирі. Нас замкнули в одній із кімнат, і ми втекли через вікно. Довелося стрибати із другого поверху. Боса, із синами я прийшла до батьків, у свою стару квартиру в Академмістечку. Чоловіка немає, дому немає, грошей немає, а жити якось треба.

Було дуже незручно просити допомоги в тата. Пам'ятаю той жахливий момент, коли в день народження молодшого сина не змогла йому навіть маленьку машинку купити в універмазі. Стоячи біля вітрини магазину, дала собі слово, що таке більше ніколи не повториться.

Із моєю професією я нікому не була потрібна. Мій двоюрідний брат Олексій порадив почати з малого – позичити грошей і відкрити невелике кафе. У цьому районі ми виросли, усе знали, і кафе не стояло порожнім. Справи налагодилися.”

– А як ви потрапили в будівельну галузь?

“Коли я взялася оформлювати документи на своє кафе, зрозуміла, що насправді вмію багато чого: систематизувати документацію, зробити так, щоб бізнес відповідав усім вимогам. Тоді ринок будівельних послуг тільки почав розвиватися. У цей час я познайомилася з Левом Карапетяном – засновником мережі KLO. Він запропонував готувати проектно-кошторисну документацію для його заправок і будівництв. За час роботи в цій компанії я дуже добре розібралася, що таке дозвільна система в будівництві, проектно-кошторисна документація і сам процес будівництва, тож вирішила: чому б не спробувати щось побудувати?

Тоді ж я познайомилася з Володимиром Костеріним – заможним й успішним бізнесменом. Ми домовилися про створення спільної компанії в галузі будівництва і стали партнерами. Так з'явилася Stolitsa Group. Наші перші будинки на вулиці Верховинній і сьогодні мають дуже гідний вигляд, тому що добротно збудовані. Це й було моє входження в бізнес.

У 2009 році Костерін продав свою частку в компанії литовській бізнес-групі "БТ Інвест" і моїм партнером став литовський бізнесмен Раймондас Туменас. Ми вже багато років продовжуємо разом успішно розвивати бізнес. У нас повне взаєморозуміння і конструктивна робота. А Stolitsa Group перетворилася на великий міжнародний холдинг – звела багато об'єктів, серед яких житлові комплекси, торгові та торгово-розважальні комплекси.”

– Будівельний бізнес – украй складна сфера. Як ви виживаєте?

“Я знаходжу спільну мову практично з усіма учасниками будівельного ринку, з багатьма маю партнерські відносини. До того ж я вважаю, що будівництво – це творча праця й одна з найпередовіших галузей економіки. Підраховано, що 1 гривня в будівництві дає 6 гривень в інших галузях. Це своєрідний двигун економіки країни.

До будівельників за кордоном ставляться набагато краще, ніж у нас, пам'ятники ставлять. Не так давно я побувала у США на дамбі Гувера. Це унікальна гідротехнічна споруда на річці Колорадо, побудували у 1930-ті роки. Треба бачити це місце – голі скелі, ущелини, температура під +50 °С. Важко уявити, у яких умовах люди зводили цю греблю. У будівництві брали участь десятки тисяч людей, понад сотню загинуло. У пам'ять про них поставили пам'ятник.

Шкода, в Україні немає такого ставлення до людей, які створюють важливі інфраструктурні об'єкти. Розумію, у нас бідна держава. Усе, що ми маємо сьогодні, нам дісталося у спадок від СРСР, де доклали максимум зусиль, щоб знищити будь-яку культуру як таку, зокрема і виробничу.”

– Як Ви загалом оцінюєте ситуацію на ринку житлового будівництва?

“В Україні зараз порівняно дешеве житло. Але ціни неминуче почнуть зростати, тому що робоча сила дорожчає. Економічна ситуація та політична апатія протягом останніх років спровокували нову хвилю еміграції: їде величезна кількість людей. З одного боку, це непогано – люди їдуть, дивляться, як живуть у Європі, чогось вчаться. Частина з них із новими знаннями і вміннями, можливо, повернеться назад. З іншого боку, ми починаємо відчувати серйозний дефіцит робочих рук. І ще велике питання: як надалі ці процеси позначаться на економіці.

Звісно, треба підвищувати зарплату. Україна за розміром зарплат посідає останнє місце у Європі. Нас навіть Молдова обійшла. І як утримати людей? Але для цього треба мати ресурс – звідки брати гроші.

Західні інвестиції в Україну не заходять, тому що немає довіри до держави. Рейдерські атаки, нестабільність, побоювання зміни уряду і переділу ринку. У підсумку охочих робити довгі інвестиції з окупністю 10–12 років немає. У нас горизонт планування три – п'ять років. Але я впевнена, коли країна реально, а не лише за деклараціями, візьме європейський вектор, коли на Заході зрозуміють, що країною керують гідні державні діячі, які на посадах не заради свого бізнесу й особистого збагачення, тоді все зміниться.”

– Чесно кажучи, прикро, що в місті будують усе – РК, бізнес-центри, ТРЦ із магазинами, але немає жодного об'єкта в культурній сфері, як, наприклад, Центр сучасного мистецтва Жоржа Помпіду в Парижі. Немає красивих глобальних проектів, які можуть стати предметом національної гордості.

“Я поділяю це обурення. Але будівельні компанії самі не можуть реалізувати глобальні культурні проекти. Передусім тому, що у країні немає дешевих грошей. Ми залучаємо кошти на ринку, продаючи квартири кінцевому споживачеві. І завдяки цьому будуємо великі мікрорайони. А щоб побудувати значний культурний об'єкт, інвестиції мають бути до мільярда доларів. Та це й не завдання будівельних компаній.

Дбати про створення культурної інфраструктури повинні держава і міська влада. Не хочу говорити про генплан – його обіцяють усі мери. Але досі діє застарілий генплан, затверджений ще 2002 року. Стратегія міста – формальний документ, якого ніхто не читає, ніхто нею не керується. А має бути чітке бачення щодо кожного об'єкта – парку, скверу, водойми, розв'язки, житлового будинку.

Усі забудовники і моя компанія зокрема – заручники ситуації. Треба будувати швидше і більше, щоб зберігати доступну споживачеві ціну. Але бізнес на те й бізнес, щоб гроші заробляти, а міська влада на те й влада, щоб знайти баланс і гармонію між комфортним життям киян і бізнесом.”

– Але коли ви будуєте, ви ж маєте думати, що ваш об'єкт – не нічліжка, що людям потрібне місце для життя...

“Мене теж не влаштовує такий стан речей. Візьмімо, наприклад, Дарницький район столиці – по суті півмільйонне місто, а культурної інфраструктури – нуль: ані пристойних скверів, ані парків, ані зон відпочинку. Як забудовник я нічого не можу зробити. Коли ми проектуємо мікрорайон, ми закладаємо і сквери, і школи, і дитсадки. Але ні в кого немає зобов'язання все це побудувати.

Переконана: треба брати гроші у забудовника, а створювати інфраструктуру має місто. Адже ми платимо в бюджет спеціальні відрахування. До речі, зараз намагаються зменшити пайову участь будівельних компаній в інфраструктурі міста. Хоч я і забудовник, і це суперечить моїм бізнес-інтересам, я із цим не згодна. Як киянка, я вважаю, що платежі потрібно збільшити, але водночас треба зобов'язати місто використовувати зібрані кошти за призначенням.

Що відбувається? Наприклад, ми будуємо великий комплекс "Галактика". За проектом там передбачено дитсадок. У мене немає зобов'язання його побудувати. Мій обов'язок – закласти дитсадок у проект і відрахувати в міськбюджет гроші на інфраструктуру (що й було зроблено).

Як розподіляють гроші – я не можу проконтролювати. На жаль, влада може пустити їх на будь-який інфраструктурний проект у місті. І в цьому велика проблема. Має бути цільове використання коштів на конкретну інфраструктуру конкретного мікрорайону.

Ще раз наголошую: відрахування на інфраструктуру треба збільшувати, а міський бюджет формувати по-іншому. Але такі правила гри, які поки змінити ніхто не може.”

– Чи не хоче?

“І те, й інше. Самого бажання мало. Треба мати можливість, а для цього потрібна конструктивна влада, яка працюватиме над вирішенням міських проблем. Тоді, може, років за п'ять ми побачимо зміни в інфраструктурі. Треба просто братися за справу, інакше у нас не тільки мости почнуть падати.

Гроші в міській казні є. Цьогоріч Київ перевиконав бюджет. Треба зібраний ресурс раціонально розподіляти. Системно підійти до процесу: вибудувати стратегію розвитку міста і суворо її дотримуватися, окреслити проблеми, визначити пріоритети (що передусім потребує оновлення, а що може почекати), підрахувати, скільки грошей треба, подумати, де їх можна взяти, і прописати правила роботи, вести регулярний контроль та аналіз. Тобто побудувати роботу як у будь-якій комерційній компанії. Стратегію має бути викладено на сайті, а її виконання – відображатися в онлайн-режимі. Кияни мають бачити, куди рухається місто і як реалізовують заплановані проекти.”

– Влада запевняє, що в Києва і так прозорий бюджет, кожен може бачити, куди йдуть кошти.

“Бюджет – досить складна історія. Обиватель зможе щось побачити, але далеко не все. Багато чого насправді приховано від очей. Киянам цікаво, як буде розвиватися місто, які з'являться парки розваг, що буде з якістю води з крана, які сквери закладуть, водойми облаштують, де побудують паркінги і стоянки, скільки побудують шкіл та культурних центрів... Цього всього навіть у найвідкритішому бюджеті ви не побачите.

Узагалі, я вважаю, що пряма демократія – оптимальна форма правління. Долю мають визначати люди, які живуть тут і яким небайдужа доля Києва. Тому будь-які стратегічні питання має вирішувати більшість киян під час референдумів, як це працює, наприклад, у Швейцарії.”

– Що, на вашу думку, заважає модернізувати і розвивати інфраструктуру та житловий сектор у Києві?

“Для мене це загадка. Адже у нас проблеми не тільки на рівні конкретної багатоповерхівки, мікрорайону чи навіть міста, а глобальні проблеми на рівні державної політики. До влади приходять люди, яким країна не потрібна. І я розумію це, як ніхто інший. Я працюю у великій компанії і постійно стикаюся із владою, знаю чи не кожного в парламенті, уряді, Київраді, інших держструктурах. Знаю, ким є більшість цих людей, чого прагне. Спостерігаю за їхньою "державною" діяльністю – і душа болить.

По-жіночому я завжди добре ставилася до Юлії Тимошенко. Особисто познайомилася, коли вона вийшла із в'язниці. Одного разу ми обговорювали ситуацію в Києві. Я критично прокоментувала те, що відбувається. Вона відповіла: "Якщо критикуєш, знаєш, як поміняти, бери і роби". Зараз я допомагаю їй вибудувати роботу щодо Києва.

Як абсолютно нова в політиці людина, намагаюся бути конструктивною, не вибираю радикальну позицію, допомагаю порадою або рекомендацією. Налаштована рухатися вперед. Хочу зустрітися з мерами Варшави і Берліна, де зараз реалізують багато цікавих проектів і де є прогресивна стратегія розвитку міста. Думаю, вони мене зрозуміють, підтримають і поділяться інформацією та досвідом.”

– А сім'я підтримує ваші політичні амбіції?

“Таких амбіцій немає. Місце у парламенті чи в органах виконавчої влади мене абсолютно не цікавить. Є тільки бажання щось змінити в рідному місті. Я розумію: якщо сама не візьмуся за цю роботу, хтось інший не зробить того, що дійсно треба Києву.

Я – успішна особистість. Багато чого в житті досягла. Старші діти абсолютно самостійні, ідуть власною дорогою. Уся моя сім'я живе в Києві. І я хочу, щоб Київ став сучасним, комфортним і культурним містом, куди захочеться приїхати, де затишно жити й цікаво працювати. Знаю, можу цього досягти. Бачу мету, не бачу перешкод, як сказав герой одного старого фільму.”

– Ви збираєтеся в мери?

“Для мене це не самоціль. Зараз я займаюся проектом "Центр захисту киян", створеним за моєї підтримки та з ініціативи Юлії Тимошенко. Мені подобається цей проект, тому що він, з одного боку, допомагає киянам вирішувати проблеми, а з іншого – робить сучасні інформаційні технології зрозумілішими і ближчими. Ми навчаємо оплачувати комунальні послуги за допомогою сучасних сервісів, надаємо юридичну підтримку. Вчимо людей брати участь в управлінні містом. Але головне – ми глибоко вивчаємо київські проблеми, аналізуємо міжнародний досвід і формуємо основні пріоритети розвитку міста. Уже скоро презентуємо киянам для широкого обговорення нову та сучасну стратегію розвитку Києва.”

– Ви почуваєтеся щасливою?

“Безумовно.”

– І в чому секрет вашого щастя?

“Звісно ж, у сім'ї, у дітях. У мене їх п'ятеро. Старшому синові 24 роки, молодшому – 22. Ще у мене троє доньок – 14 років та 11-річні двійнята. Сини повністю самостійні. Кожен здобув одну освіту в Україні, другу – за кордоном, й обидва повернулися сюди жити. Кожен самостійно вибрав свій шлях у житті. Старший – дієтолог. Як волонтер працює з дітьми з аутизмом, а паралельно розробляє дієтологічні програми, працює над створенням центру здоров'я та дієтології.

Молодший заснував IT-компанію, що розробляє перспективний додаток, який стане альтернативою онлайн-спілкуванню в соціальних мережах і допоможе людям частіше спілкуватися в реальному світі, знаходити нових друзів та однодумців. Упевнена, у такого продукту велика перспектива.

Значущий складник мого щастя – батьки. Вони надзвичайні люди, справжні патріоти України. Це почуття гордості за свою країну і безмежної любові до неї вони виховали в мені, і моїх дітях. У нас у домі звучить лише українська мова. Мій батько Борис Романюк – професор, фізик-математик, працює в Академії наук України. Мама Лілія – інженер-конструктор. Також у мене є молодший брат.

Батьки завжди мене надихали і підтримували. Я з дитинства палко любила коней і захоплювалася верховою їздою. Батьки дуже хвилювалися за мене, але не заперечували, коли я пішла займатися верховою їздою. І я досягла результату – стала майстром спорту. У 1986 році навіть виграла чемпіонат України. Коли настав час обирати професію, я зібралася на архітектуру, тому що завжди добре малювала. Щоправда, батько переконав мене зайнятися наукою. І я пішла на біологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тож за фахом я біофізик. Однак, як бачите, життя все одно пов'язало мене з архітектурою.”

– Ваш молодший брат – теж учений?

“Андрій пішов батьковою стежкою, закінчив фізико-математичний факультет університету імені Тараса Шевченка. Потім навчався в Німеччині, а потім переїхав до Швейцарії й залишився там. Він – наша гордість. Професор, працював в університеті Базеля, зараз – голова департаменту з наукових розробок нових технологій великої компанії Glas Trösch, яка має скляні заводи по всьому світу, зокрема у нашій країні.

Брат мріє повернутися в Україну. Часто приїжджає, тому що разом зі своїм колегою з Цюриха проводить у наших університетах благодійні лекції для молоді, розповідає, як розвивається сучасна наука на Заході.

Спільно із професором із Силіконової долини Антоном Бєляєвим вони розробили програму реформування науки. Я передала її команді Тимошенко, сподіваюся, що вона потрапить у її стратегію нового курсу розвитку країни.”

– У вас дружна сім'я.

“Основи такого ладу заклала моя бабуся, батькова мама, Лідія Іларіонівна. Вона з розкуркуленої сім'ї. У Хмельницькій області в моїх предків був великий наділ землі, яку вони обробляли. Радянська влада у них усе відібрала. А бабусю з батьками, братом і шестирічною сестрою комісари викинули на вулицю, а потім заслали. Пізніше, коли бабусі вдалося вижити, вона вийшла заміж і народила п'ятьох дітей. Її чоловік, інвалід війни, помер 1954 року. Бабусі довелося ростити їх самостійно. Вона виховала в усіх дух єднання, говорила: для вас нікого ріднішого немає, ніж батьки та ваші брати-сестри.

Кожне літо я проводила в селі, адже мій батько, доктор фізико-математичних наук, їздив на Північ на заробітки. У село з'їжджалися всі мої двоюрідні брати і сестри – осіб 7–10. Ми все літо дуркували, а бабуся зі своєю зведеною сестрою обслуговувала нашу юрбу, а ще встигала город обробляти, доглядати за птицею і коровами. Бабуся дуже любила нас, жаліла і розпещувала. Я своїм дітям такого не дозволяю.”

– А які ваші принципи виховання?

“Любов'ю зіпсувати не можна. Визнаю, мені бракує суворості. Але цей недолік компенсує моя мама, яка допомагає мені давати раду з доньками і стежить за режимом. Доньки бабусю дуже люблять, але побоюються. Коли вона приходить (ми живемо по сусідству), малеча каже: "Демократія закінчилася, "Беркут" прийшов". Це слово увійшло в сімейний побут після Революції гідності.”

– Хто в домі головний?

“Не вважаю себе головною, але так складається, що я найініціативніша, і тому все розрулювати доводиться мені (сміється).”

– Як за такої серйозної завантаженості знаходьте час для спілкування з дітьми?

“Хоч куди доводиться їхати, намагаюся брати із собою дітей. Навіть коли лечу на ділові переговори. Будь-який час, який я можу побути з дитиною, я намагаюся використовувати.”

– Вашу сім'ю Революція гідності сильно зачепила?

“Для мене події Євромайдану не щось абстрактне. У той час я жила неподалік від Михайлівського Золотоверхого собору. Я є його членом. Коли почалася революція, молодших дітей із мамою я відправила за кордон. А сама брала активну участь у всьому. Події розгорталися просто під моїм будинком. Я запрошувала до себе додому кореспондентів, щоб вони знімали події з вікон. У мене була кухня для протестувальників. У найгарячіші дні тато на своїй машині вивозив поранених із Майдану, а в моїй квартирі розміщувалася частина госпіталю Михайлівського монастиря, в одній із кімнат розгорнули операційну, також у мене жили лікарі.

Унизу на Костьольній стояв підрозділ внутрішніх військ. Я підходила до них, дивилася. Це було просто обурливо: молодих хлопців кинули на завдання, а поставилися до них як до бездомних псів. Хлопці віку моїх синів. Мені було їх дуже шкода. І ми з подругою, яка живе в сусідньому будинку, їх підгодовували. Вони так боялися брати їжу, питття, сигарети. Доводилося пояснювати, що нічого поганого ми не замислили.”

– Зараз багато хто шкодує, що підтримав Євромайдан. А ви?

“Кажуть, що революцію роблять романтики, а користуються її досягненнями негідники. Так сталося і в нас. Хто і як спровокував спробу розгону і розстріл протестувальників, до кінця не відомо. Я дуже критично ставлюся до багатьох представників нової влади. Вони цинічно використали ситуацію і не реалізували того історичного шансу, який їм випав. Але це на їхній совісті. Особисто я ні про що не шкодую.”

– А чи не прикро, що за ці чотири роки принципово мало що змінилося?

“Найстрашніше, що уряд, якому Майдан передав владу, посіяв зерно зневіри в серцях людей. Це найгірше з усього, що сталося. Розчаровані люди втрачають активність. Це, у принципі, на руку політикам: люди більше не вийдуть, можна робити що завгодно. Але це страшна ілюзія. Внутрішній патріотизм і згуртування наростає. І нація неминуче прийде до того, що вибере собі гідну владу.”

Джерело: «Гордон»

Також читають

22.11.2023
«Сьогодні найкраща інвестиція для українського бізнесу - підтримка ЗСУ»: Владислава Молчанова звернулася до підприємців.
Читати далі
21.09.2023
Сергій Коровченко та Фонд Владислави Молчанової передали ЗСУ позашляховики та авто
Читати далі
19.06.2023
Фонд Владислави Молчанової передав 3й ОШБ 100 приладів нічного бачення
Читати далі
12.04.2023
Добра щорічна традиція: Православна церква України разом з Фондом Владислави Молчанової передали 10 000 пасок для українських захисників
Читати далі
14.03.2023
Фонд Владислави Молчанової передав захисникам броньовані авто
Читати далі
15.12.2022
Владислава Молчанова передала 53 одиниці техніки для ЗСУ
Читати далі
17.06.2022
Відродження з попелу: столичний ТРЦ Retroville повертається до роботи
Читати далі
12.05.2022
Stolitsa Group з першого дня війни допомагала у захисті Києва та відновлює свою роботу – Владислава Молчанова
Читати далі
12.03.2022
Росіяни вдарили по ТРЦ Retroville у Києві
Читати далі
23.02.2022
Владислава Молчанова взяла участь у зустрічі Зеленського із представниками великого бізнесу
Читати далі
15.02.2022
Київські підприємці виступили із спільною заявою: продовжують стабільну роботу та готові підтримувати обороноздатність країни
Читати далі
07.08.2021
Владислава Молчанова та Борис Романюк виступили меценатами будівництва храму ПЦУ в ЖК «Варшавський»
Читати далі
26.04.2021
Православна церква Україна разом з Центром захисту киян передали 5000 пасок для військових на сході України
Читати далі
22.04.2021
Влада Молчанова запросила жителів лівого берега Києва та активістів до обговорення проекту парку на Осокорках
Читати далі
21.04.2021
За активної участі всіх сторін завдання з добудови об'єктів банку "Аркада" можна виконати вже за кілька років
Читати далі
18.12.2020
Stolitsa Group має намір добудувати житлові комплекси банку "Аркада"
Читати далі
14.12.2020
Молчанова отримала нагороду за внесок у відродження Михайлівського собору
Читати далі